«Я до Н.М. – доповнення».
Залишилось часу 1хв 45с. Щоби закінчити попередній запис, хочеться
доповнити-сказати наступне.
а) Оце моє звернення до Н.М. – це дурня! Тому що саме вона завжди
шкодила моїм відносинам з сином (як і з її іншим сином – Станіславом теж). Саме
вона завжди видумувала усілякі перепони… Саме вона свою ложечку дьогтю завжди і
усюди вставляла. То ж звертатися до неї за допомогою, за інформацією, за підтримкою
не потрібно більше. Та і взагалі, не потрібно було звертатися ніколи. І тим
більше звертатися зараз.
Так - я звернувся. І це
гарно – дипломатично, це гарно – психологічно, це гарно – політично. Бо вона
все ж таки матір. А я поважав завжди і поважаю її материнське право. Бо справа йде
про її сина. Не її особисто, а сина її. Нашого сина.
- Я
сказав їй, що мені потрібно прийняти рішення, тому і я задаю їй питання про
відношення Дм. до неї; до її батьків – його діда з бабою. Чи пам’ятає він, чи
згадує, чи провідує їх на цвинтарі… Може його не увага, його байдужість до
могил - то просто молодість…
- Вона
не знає що у мене рак. – Брехня! Який сенс Дм. про це мовчати… - Два роки. Сказав
їй, що можливо не зможу прийняти участь у виборах до ВР. Ну не ідіотка ж вона,
то ж мала зрозуміти, що справа в спадщині… (Яке ще рішення мені може бути потрібно
приймати?).
Справа йде не про те, що потребую я чогось від нього. Чи
прошу для себе. Справа йде про його майбутнє. Про спадщину. То ж мама мусила б посприяти
порозумінню сина з батьком. Хоч на дипломатичному рівні. Хоч на рівні відвідин
могилок рідних діда та баби…. Підштовхнути сина – поїдь, демонстративно, щось колупни
на могилках щось, пофарбуй. Залиш слід - був…
Але ж ні!
Результат мого звернення до неї – 100% негативний. То ж
можна уявити отой жахливий виверт, перекручення нашої телефонної розмови.
б) Чекати чогось. Допомоги. Її материнського впливу на нього
– не потрібно. Вона чужа. І вона завжди була проти моїх з сином відносин. Дружби
нашої тим більш. І в 1976 році і от зараз у 2012-му. Тридцять шість років її дьогтю.
Її зла. Це можливо якесь звіряче, на рівні інстинкту – її НЕ бажання, що би я
існував в його житті. - Відсутність батька – то є щастя для сина?
І таки так. - Він чужий, він чужий був завжди. І це її досягнення,
це її вклад в нього. Постійно вона настроювала його проти мене, - постійно; - з
того дня як тріснуло Наше і до останнього прожитого нею дня…
Я реально, майже вживу можу уявити її зараз. Зведені до перенісся,
або задрані догори брови. Її підборіддя і губи складені і виперлі висунуті вперед
і завмерлі в паузі, щоб підкреслити її слова. Брови і губи і щелепа...
Її голову, котру вона повертає разом з тулубом, немов би у
колишньої майстрині спорту по худ. гімнастиці заклинило хребет…
Брови і губи і шию і щелепу.
Її монументальність і пафос в обличчі, в міміці, коли вона
каже тривіальні речі, прості обиде́нні - буде́нні.
- Не каже, а стверджує, віщує.
Брови і губи і шию і пафос нелюдяний якийсь.
Її негатив постійний! Постійний!!! Методичний!!! Коли потрібно
сказати-ствердити-відмітити; - коли не потрібно. Коли є нагода; - коли нема
нагоди.
Казала завжди, каже, впевнений, і зараз, і буде казати
завжди. Це чужі відрубна людина. І вона була чужою, відрубною завжди.
Це я, дурний, з живим, м’яким, добрим, люблячим серцем, яке боліло, коли мене відштовхували,
коли бачив, чув неприємне, зле відносно мене чи відносно батьків моїх. - Не
людина вона. Робот.
Я не хотів сприймати все погане, не хотів бачити, чути,
вірити; плакало серце моє, ревіло у мене
в грудях, боліло, ридало, стогнало. Але не тільки від мене залежало щастя наше.
Бо не можна було побудувати щастя з командиром, з роботом, механізмом, машиною…
З жінкою безкраю фригідною. А по правді, мабуть,
– і не жінкою зовсім, бо не стала вона жінкою. Якби ж то…
Так. – Я не ангел, можливо я багато, чогось поганого
наробив, щось не зробив, але… Але ж...
То ж і він не був ніколи рідним моїм сином і вже не буде
ніколи. - Так як потрібно. Як у людей. І доньки його – від Ільченки - не були і
не будуть ніколи моїми онучками. Це чужі відносно мене дівчата. Все!
в) Я звернувся.
І я отримав інформацію… І «результат» її впливу на сина також був - онучок так і не провідав могили діда і баби, могили рідних своїх.
